Упродовж вересня в атріумі філософсько-богословського факультету УКУ можна оглянути виставку “Образ Богородиці в українській хатній іконі ХІХ ст.” Виставка знайомить з творами народних іконописців західної, центральної та північно-східної України, зібраними та збереженими колекціонерами м. Львова.

Хатні ікони, а частіше вживаний у селах тих регіонів термін «образи», написані непрофесійними малярами на дерев’яних дошках, склі чи домотканому полотні, були не просто зображеннями святих. Вони мали сакраментальне значення у житті селян. Ще досі в селах деякі старші люди називають ікони «богами», а поличку, де стоять ікони – «божницею». Особливе значення образів у світогляді селян підкреслюється їхнім розташуванням у хаті. Ікони тримали на центральному місці, на покуті – під стелею на тій стіні, де стояв стіл. Над столом завжди прибивали «божник», на якому розміщувалась основна пара образів – «благословення батьків» або «головні боги». В хаті могло бути від двох до десяти образів. Образи прикрашали рушниками – на свята яскраво вишитими, а в піст їх замінювали скромнішими. На божницю за образи клали дарник – пучок або вінок з колосків, що залишався від обжинок, стару свічку, а також ставили свячену воду, інколи свячену вербу, а біля ікони вішали лампадку, яку запалювали на великі свята та під час служби в церкві. Мальовані образи були присутні при найголовніших подіях в житті людини: народженні (дитині дарували ікону разом з хрестиком), весіллі (парою образів благословляли молодих на шлюб), похороні (образи клали в домовину на далеку дорогу, та роздавали в дар за упокій померлого). Також образами благословляли в рекрути, на чумацтво тощо. Досі збереглося священне ставлення до ікон. Освячені образи бояться продавати. За традицією Їх можна виміняти, подарувати, передати після смерті господаря. Старі образи часом хоронять- закопують на кладовищі чи просто в землю, або ж спалюють.

У ХІХ ст. в країнах Східної Європи, що належать до Карпатського регіону (Румунія, Словаччина, Польща), на ґрунті місцевого народного іконопису на дереві ікона на склі стає самобутнім яскравим видом народного мистецтва. Саме в цей час ікона на склі заполонила прикарпатські регіони України – Покуття, Гуцульщину, Буковину, що входили на той час до Австро-Угорської імперії. Цікаво, що така ікона зовсім не відома центральним і східним реґіонам України, що належали тоді Російській імперії.

Слід зазначити, що пропорційне переважання образу Богородиці в творах народних іконописців характерне  для всіх етнографічних реґіонів України. Ікони „богородичного” циклу вирізняються найбільшим різноманіттям. На Заході України серед них такі типологічні варіанти: Богородиця Одигітрія, Годувальниця, Богородиця Лежайська, Богородиця Неустанної Помочі, Покров Богородиці і Коронування Пресвятої Діви Марії. Варто відзначити, що  ікони „богородичні” – найпопулярніші серед мешканців західного регіону – зазнали найбільшого впливу католицького малярства. Саме завдяки цим впливам тематика таких ікон з  Покуття, Гуцульщини та Буковини збагатилася сюжетами Богородиці Годувальниці, Неустанної Помочі, Лежайської та Коронування Пресвятої Діви Марії. Образ Богородиці Печерської чи Неопалимої Купини ми знайдемо тільки на середньому Подняпров’ї, а от Чернігівщина характерна такими зображеннями Богородиці як Троєручиця, Охтирська, Казанська, Воплочення. Зазначимо, що у всіх реґіонах України того часу домінував образ Богородиці Одиґітрії. Також у всіх українських землях знаходимо  образ Покрову Богородиці.

В кінці ХІХ ст. дешева і загальнодоступна друкована продукція (олеографія) почала витісняти твори народних малярів, а в 20-30-х рр. ХХ ст. остаточно замінила їх в інтер’єрах сільських хат, поступово трансформувавши естетичні смаки місцевого населення.

Сьогодні унікальна збірка народних ікон Музею УКУ (дар п. Івана Гречка) та львівських колекціонерів Інституту колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ є доступною для викладачів і студентів УКУ, дослідників та широкого кола поціновувачів українського народного мистецтва.