12 квітня 2018 р., у четвер, о 15.00 год. у Світлий тиждень Христового Воскресіння у музеї «Бойківщина» відкрито дві виставки: «Хатня ікона Буковини та Покуття II пол. XIX ст.» та «Сучасна ікона на камені»
ХАТНЯ ІКОНА БУКОВИНИ ТА ПОКУТТЯ ІІ пол. ХІХ ст.
Запропоновані до огляду хатні ікони Буковини та Покуття, виконані народними майстрами цих реґіонів у ХІХ ст. є частиною збірки народного та сакрального мистецтва Музею УКУ (колекція, подарована Іваном Гречком) та львівських колекціонерів (Інститут колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ у Львові).
Варто зазначити, що в українських етнографічних регіонах термін «ікона» вживали для означення творів сакрального живопису церковного призначення. В селянських хатах на чільному місці – у «головному куті» – висіли не «ікони», а «образи». Кріпилися вони під легким нахилом до стіни, впритул один до одного, творячи таким чином своєрідний хатній іконостас. Такий «образник» від двох до восьми образів зайняв на рубежі ХІХ – ХХ століть чільне місце практично в кожній селянській хаті Буковини, Покуття та Гуцульщини. Та в кінці ХІХ ст. дешева і загальнодоступна друкована продукція (олеографія), зміна естетичних смаків почали витісняти твори народних малярів, а в 20-30-х рр. ХХ ст. остаточно замінили їх в інтер’єрах сільських хат.
Особливо цікавим розділом виставки є ікони на склі. У ХІХ ст. в країнах Східної Європи, що належать до Карпатського регіону (Румунія, Словаччина, Польща), на ґрунті місцевого народного іконопису на дереві ікона на склі стає самобутнім яскравим видом народного мистецтва. Саме в цей час ікона на склі заполонила прикарпатські регіони України – Покуття, Гуцульщину, Буковину, що входили на той час до Австро-Угорської імперії. Порівняльний аналіз художньо-стильових ознак іконопису на склі названих територій Східної Європи переконливо засвідчує, що в кожному з етнографічних регіонів ікони малювались місцевими народними майстрами.
ІКОНИ НА КАМЕНІ
«Цей камінь лежав при дорозі. Його копали, – каже автор ідеї та іконописець Юрій Ігор. – Але потім його знайшла людина, яка малює ікони. І на цій каменюці вона намалювала ікону. Камінь преобразився. Тепер він стоїть у хаті. Наповнився новою ідеєю.
Камінь придорожній, об який спотикались чи навіть ранились люди, став іконою, через яку моляться до Бога.
Це дуже схоже на те, як Бог покликав митарів і рибалок стати Його учнями – і преобразив їх, не змінюючи їхньої сутності, але надаючи їм нового сенсу в житті.
Буває що ми шпортаємося об камінь, падаємо, на дорозі каміння стає на заваді машинам і часто нікому жодної користі не приносить, а навіть навпаки – шкодить. Але камінь може змінити свою сутність завдяки іконопису. Люди моляться через кам’яну ікону, дякуючи Богові. Тож у такий спосіб каменю надається новий сенс існування.
Сам по собі камінь – довговічний матеріал. Каменю, на якому намальовані ікони, тисячі років. Деякі з каменів бачили динозаврів та створення світу.
Вода виточує в каменях мікропори, в які глибоко проникає левкас (ґрунт, на якому малюють ікону). Тож ікона з каменем стає єдиним нероздільним цілим. Така ікона – надзвичайно довговічна. Якщо порівняти її, наприклад, з дерев’яною, то найдавніші ікони на дереві ми маємо з XIII-XIV століття. Чимало з них знищили комахи. Багато з них згоріло, особливо в часи комунізму, коли спалювали церкви. Дерев’яні ікони потребують особливого середовища, підтримки вологості та температурного режиму.
Кам’яні ж ікони мають низький коефіцієнт нагрівання, вони витримують температуру в плюс тисячу градусів. Також камінь стійкий до морозів та перепадів вологості. Завдяки проникненню фарби в мікропори каменю її неможливо зняти навіть спецінструментом.
Кам’яні ікони гарантовано житимуть декілька тисяч років. У 3056-му чи в 5141 році не буде будинків, у яких ми живемо, вулиць, по яких ходимо, такого Львова, який маємо зараз, навіть нашого шостого покоління не буде. А ікони на камені залишаться.»
Запропонована до огляду експозиція є збікою творів випускників, студентів та працівників Львівської національної академії мистецтв, об’єднаних львівським іконописцем Юрієм Ігорем, що експонувалась і зберігається в Музуї УКУ з 2015 р., а згодом мандрувала музеями Львівщини (мм. Городок, Яворів, Миколаїв, Судова Вищня…).
