Ікони на склі

Без сумніву, центральне місце в колекції п. І. Гречка посідає збірка ікон на склі, не стільки з огляду на обсяг зібраного матеріалу, скільки через виняткову роль цього виду мистецтва. Адже ікона на склі єднає спільними історичними традиціями прилеглі до Карпатського регіону етнографічні землі України, Польщі, Румунії, Словаччини та Угорщини. Корені цього виду мистецтва сягають епохи еллінізму. Наприкінці останнього століття до Різдва Христового центром живопису на склі був Рим. Потім пальму першості перехопила Візантія. У ХІV ст. цей вид живопису відродився в Італії, звідки розповсюдився на Центральну і Західну Європу, а згодом, завдяки мандрівним купцям, і на терени Східної Європи. У ХІХ ст. в країнах Східної Європи, що належать до Карпатського регіону (Румунія, Словаччина, Польща), на ґрунті місцевого народного іконопису на дереві ікона на склі стала самобутнім яскравим видом народного мистецтва. Саме в цей час ікона на склі заполонила прикарпатські регіони України – Покуття, Гуцульщину, Буковину, що входили на той час до Австро-Угорської імперії. Порівняльний аналіз художньо-стильових ознак іконопису на склі названих територій Східної Європи переконливо засвідчує, що в кожному з етнографічних регіонів ікони малювали місцеві майстри.

Цікавою особливістю малярства на склі в українських етнографічних регіонах (Покуття, Гуцульщина, Буковина) є те, що місцеві майстри малювали на склі виключно ікони. Натомість, в інших країнах Європи, знайомих з малярством на склі, поруч з іконописом набули широкої популярності світські сюжети: пейзажі, натюрморти, побутові сценки. Варто зазначити, що в українських етнографічних регіонах термін „ікона” вживали для означення творів сакрального живопису церковного призначення. У селянських хатах на чільному місці – у „головному куті” – висіли не „ікони”, а „образи”. Кріпилися вони під легким нахилом до стіни, впритул один до одного, творячи таким чином своєрідний хатній іконостас. Такий „образник” від двох до восьми образів на рубежі ХІХ–ХХ ст. займав центральне місце практично в кожній селянській хаті Буковини, Покуття та Гуцульщини. Та в кінці ХІХ ст. дешева і загальнодоступна друкована продукція (олеографія) почала витісняти твори народних малярів, а в 20–30-ті рр. ХХ ст. остаточно замінила їх в інтер’єрах сільських хат. Конкуренція з олеодруком, поступова трансформація естетичних смаків місцевого населення, надзвичайна крихкість матеріалу (скло товщиною 0,8–2 мм), дві світові війни та окупація радянським атеїстичним режимом призвели до катастрофічного скорочення кількості образів на склі за декілька десятиліть першої половини ХХ ст. А ще „допомогло” давнє народне повір’я, за яким тріснуту чи надбиту ікону не можна було зберігати в хаті. Такий образ добивали на друзки і закопували коло хати. Сьогодні за даними дослідників цього виду мистецтва в музеях України збереглося близько 200, а в приватних збірках – понад 500 образів на склі.

У 1939 р. на виставці галицького народного мистецтва у Львові вперше були експоновані хатні ікони, серед яких декілька образів на склі. У 1957 р. Олена Кульчицька опублікувала статтю „Про народне малювання на склі”. Та все ж, режим „войовничого атеїзму” не дозволив дослідженням народного іконопису зайняти належне місце в радянському мистецтвознавстві, а іконам на склі – гідне місце в експозиціях музеїв. А в цей час у сусідніх Румунії, Польщі, Словаччині видавали чудові альбоми і ґрунтовні монографії, присвячені іконопису на склі, де українська ікона розглядається в загально румунському чи загально польському контексті та ще й як похідна від них. Марно в цих дослідженнях шукати термін „українська” чи бодай покутська або буковинська.

У 50–60-ті рр. ХХ ст. в Галичині відродився збирацький рух, подвижниками якого стали: Володимир Вітрук, Іван Гречко, Петро Мельник, Василь Волицький, Петро Лінинський, Олег Романів, Ярослав Лемик, Богдан Сорока. „Перша хвиля” колекціонерів несла свій хрест й отримувала задоволення від улюбленого заняття під постійною загрозою отримати тавро „українського буржуазного націоналіста”. До їхніх збірок потрапили образи, яким пощастило не бути розбитими і захороненими своїми забобонними господарями, а знайщли свій багаторічний прихисток в коморах та на горищах сільських хат, куди їх перемістила данина моді. Та навіть з комор та горищ нелегко перемістити ікону до приватної чи музейної збірки. Тут на заваді постає ще одне давнє народне повір’я: образи не можна продавати, а лише дарувати чи обмінювати. Часом перемовини про визволення образів з полону павутиння та пилу господарських приміщень тривали по декілька років.

Колекція Івана Гречка формувалася тривалий час – близько тридцяти років, а територія пошукових експедицій охопила етнографічні терени всього Покуття і Гуцульщини, а також частково Буковини і Бойківщини. Отже, ікони з цієї збірки повністю віддзеркалюють стильові особливості та сюжетну палітру західноукраїнського іконопису на склі другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Пропорційне співвідношення сюжетної тематики зібраних п. І. Гречком ікон (близько 100) повністю відповідає аналогічній пропорції виявлених на сьогодні образів на склі з цього регіону України (близько 700). Так, у збірці І. Гречка (що тепер у Музеї УКУ) 13 ікон із зображенням Богородиці, 8 – Покрову Богородиці, 8 – св. Миколая, 7 – св. Юрія-Змієборця, 6 – Розп’яття Ісуса Христа з пристоячими, 3 – св. вмч. Варвари, 2 – Трьох Святителів Церкви, 1 – коронування Пресвятої Богородиці, 1 – св. вмч. Параскевії, 1 – св. вмч. Катерини, 1 – пророка Іллі, 1 – притча про багача та бідного Лазаря і 1 – св. Йоакима і св. Анни (святих Марії і Йосифа?). Характерно, що найпопулярніші серед народу святі найчастіше повторюються ще й у фрагментах багатосюжетних образів, зокрема, св. Миколай – 15 разів, св. вмч. Варвара – 7, св. Юрій-Змієборець – 6 і Богородиця – 5.

Найбільшим різноманіттям вирізняються ікони „богородичного” циклу. Серед них є чотири типологічні варіанти: Богородиця Одигітрія, Годувальниця, Богородиця Лежайська та Богородиця Неустанної Помочі. До цього циклу можна також віднести образи Покрову Богородиці і Коронування Пресвятої Діви Марії. Варто відзначити, що ікони „богородичні” – найпопулярніші серед мешканців регіону – зазнали найбільшого західного католицького впливу. Саме завдяки цьому тематика таких ікон на склі з Покуття, Гуцульщини та Буковини збагатилася сюжетами Богородиці Годувальниці, Неустанної Помочі, Лежайської та Коронування Пресвятої Діви Марії. Цікаво, що навіть на цих іконах „західного зразка” Богородиця часто зображена народним майстром у вишитій з уставкою на рукаві сорочці та у перемітці на коронованій голові.

До не надто характерних для українського іконопису на склі сюжетів належать образи св. вмч. Катерини, св. вмч. Параскеви. До речі, обидва виконано з виразним впливом західного малярства. Образ св. вмч. Параскеви створений імовірно майстром Петром Німчиком – представником іконописної династії з Богородчан. Образи, виконані у цій родині, мабуть німецького походження, вирізняються характерною стилістикою і мають небагато спільних рис із українською іконою на склі з Покуття, Гуцульщини та Буковини. Зображення святих Йоакима і Анни (або св. Йосиф і св. Марія?) на іконі з Львівщини – єдиний такий сюжет серед відомих українських ікон на склі. Тут слід зауважити, що образів на склі з Львівщини ми, власне, не знаємо. Не відомо, чи цей вид народного мистецтва набув розповсюдження так далеко від карпатського регіону.